uk en de fr pt it

"Ми всі путінські буряти!" У Бурятії майже щодня ховають солдатів, які загинули в Україні - Meduza

"Ми всі путінські буряти!" У Бурятії майже щодня ховають солдатів, які загинули в Україні - Meduza
918
0
Бурятія посідає друге місце серед російських регіонів за кількістю загиблих на війні в Україні. Більше - тільки в  Дагестані . При цьому на похороні, який в Улан-Уде та інших населених пунктах відбувається практично щодня, звучать слова підтримки росії у боротьбі з «нацистами» — і подяка армії за те, що загиблих солдатів «не покинули», а доставили додому. Видання «Люди Байкалу» випустило репортаж про те, як у Бурятії ховають загиблих військових — і що думають їхні близькі, а також влада регіону. З дозволу видання "Медуза" републікує цей текст.

Лукодром збудували рік тому. Жовтий дах і фасад, облицьований біло-синьою плиткою, видно здалеку — на тлі дерев'яних бараків з вуличними туалетами. Це головний республіканський центр зі стрільби з лука — національного виду спорту, дуже популярного в Бурятії. Тут тренуються діти, сюди приїжджають на змагання спортсмени із районів та інших міст.

З початку березня в головній залі Лукодрому відбувається похорон загиблих в Україні військових. Дитячі секції весь цей час не припиняли роботи. Діти тренуються за стіною, у сусідній частині будинку. Двері в тренувальні приміщення за кілька метрів від тієї, з якої виносять труни.

— Батькам не подобається, що спорткомплекс перетворився на похоронну залу, — каже Тетяна, у якої син займається тут стріляниною з лука. — Нещодавно там, де тренуються діти, теж з'явився трупний запах. Тут усе пропахло мерцями.

Лукодром стоїть на дорозі, ще з траси під'їзд до нього перекрили даішники. Біля входу в будівлю поліцейських немає, але через два дні вони стоятимуть і тут також. Людей, котрі прийшли на похорон, зустрічають співробітниці мерії: вони відповідають за організацію церемонії. Запитують: «Ви з ким прийшли прощатися?»

Місцеві ЗМІ писали, що у понеділок, 28 березня, у Лукодромі буде прощання з одним військовим –  Найдалом Циреновим . Але у вказаний час у спорткомплексі одразу чотири труни.

Ні табличок, ні фотографій біля трун немає. Хто в якій труні лежить, пояснюють співробітниці мерії.

У першому – 24-річний Найдал Циренов, капітан шкільної команди КВК, «Учень року – 2016». Служив військовим фельдшером. Руки у мертвого Найдала складені на грудях поверх сірої форменої куртки. Одна рука забинтована.

У другому - 35-річний Булат Одоєв, він служив у п'ятій танковій бригаді, і в нього залишилися донька та вагітна дружина. «Йому всі казали: навіщо поїхав? А він відповідав: "Як я кину мужиків?" - розповідає дружина його двоюрідного брата Ольга.

У третьому – 38-річний Жаргал Дашієв. У нього залишилися вагітна дружина та дві доньки.

У четвертому - 20-річний Владислав Кокорін, який ріс у дитячому будинку, потім його взяли до прийомної родини.

Біля кожної труни стоять родичі. Тільки біля труни Владислава майже нікого нема. Під час церемонії до нього підходить жінка з-поміж організаторів, квапливо вкриває покійника тонкою синьою тканиною, натягує її до середини грудей. Потім ставить портрети в межах перед кожною труною. Фотографії теж не підписані: мається на увазі, що кожен знає свого небіжчика. Випадкових людей у залі нема.

Труни стоять у тій частині зали, де зазвичай діти змагаються у стрільбі з лука. На лавках для глядачів люди, які прийшли прощатися. Частина людей стоїть у проходах, лавок на всіх не вистачає. Головний зал спорткомплексу набитий повністю, зібралося не менше 600 осіб.

У покійників у головах навитяжку стоять військові. Спини прямі, до грудей притискають автомати на ременях. Особи молоді, вони схожі на старшокласників у почесній варти біля Вічного вогню. Деякі з військовослужбовців плачуть. Сльози витирати не можна, і вони течуть по щоках.

Між трунами та людьми, які прийшли прощатися, стоїть стіл. За столом чотири лами в традиційних бордово-червоних ламин хубсаhан — одязі буддійських лам, схожого на халати. Троє загиблих – буддисти, для них проводять буддійський похоронний обряд. У залі є православний священик, але Владислава Кокоріна він не співає, стоїть осторонь чиновників.

Перед ламами на столі — павиче перо в посудині, прикрашеній червоно-жовтою бахромою, і на шматку червоної тканини лежить розкрита книга. За книгою лами співають поминальні молитви тибетською мовою. Поруч із книгою — зула, буддійська лампадка, в якій горить вогонь. На мідній тарілочці димляться пахощі.

Задушливий аромат пахощів поєднується з нудотним трупним запахом. Загиблих везуть довго, іноді з дня загибелі до похорону минає місяць і навіть два. Дихати у залі важко.

Потилиці у лам гойдаються в такт піснеспівам. Крізь короткі йоржики чорного та сивого волосся добре видно численні шрами на шкірі.

Не припиняючи читати молитви, лами встають і починають ходити довкола трун. Буддійський похоронний ритуал завершується. До померлих підходять прощатися всі охочі. Вони теж обходять труни по колу, на секунду торкаються до взутих у черевики ніг або стіни труни.

Плачу не чутно. Буддистам не можна плакати на похороні і сильно сумувати за покійником. Після смерті його душа має пройти шлях на небі і через 49 днів переродитись у новому тілі, а сльози закривають дорогу, не дають померлому піти.

Наступного дня в Лукодромі  прощатимуться  з Амгаланом Тудуповим та Едуардом Жидяєвим. Через два дні поховають ще двох — 23-річного Батора Дондокова та Антона Хатхєєва. «До нас батьки одного загиблого підійшли, кажуть: „Як вам пощастило! Ваш цілісінький прийшов. А у нас тільки голова та дві кисті», — каже родичка Батора Дондокова.



Ще одного загиблого, 22-річного Зорігто Хоцаєва, поховають 28 березня у селі Алла, де він народився. За тиждень поховають десятьох.

Після похорону Батора троє його друзів підуть добровольцями до України. На одній із церемоній врио командувача 36-ї армії полковник Сокіл каже: «Від імені всіх військовослужбовців я хочу сказати: ми помстимося, наша справа правильна. Перемога буде за нами".

Після обряду розпочинається жалобний мітинг.

— Вони загинули недаремно, — каже заступник голови республіки Баїр Циренов спочатку російською, потім бурятською. — Вони загинули через те, щоб росія була великою. Щоб в Україні перестала литися кров.

— Вони загинули, захищаючи вільне майбутнє нашої країни, — каже мер Улан-Уде Ігор Шутенков.

- Росію ніхто ніколи не перемагав. І не переможуть! — каже віце-спікер Народного хуралу Цирен Доржієв.

- Десантники зробили свій останній стрибок у небо. Дуже боляче. Вічна пам'ять, — каже врио командира 11-ї десантно-штурмової бригади підполковник Віталій Ласков. Таку саму фразу про останній стрибок він говорив місяць тому на першому мітингу.

Перед Ласковим виступає полковник Ігор Сокіл, віро командувача 36-ї армії. Майже всі військові, які виступають на жалобних мітингах, мають таку приставку до посади.

У залі близько десятка поліцейських. Вони стежать, щоб ніхто не фотографував та не знімав похорону на відео.

Приблизно за 15 хвилин після початку церемонії поліцейський підходить до журналістів.

— Хто ви такі?

- ЗМІ.

- Тут зйомка заборонена. У вас має бути дозвіл організатора.

За організацію похорону відповідає заступник керівника Радянського району Улан-Уде із соціальної сфери Лариса Степанова. Вона щось жваво обговорює із мером міста.

- Ні, тут не можна знімати. Ні, я нічого не коментуватиму, — відповідає вона на прохання розповісти, як часто проходять похорони. Несподівано Степанова схлипує, очі наповнюються сльозами. — Знаєте, скільки я вже цих похорон організувала... А в мене син там, в Україні.

У Степанової на сторінці в «Однокласниках» фотографії флешмобу, де співробітники адміністрації вишикувалися літерою Z. Остання посада — портрет Путіна, під ним Степанова написала: «…Я молюся за свого Президента, молюся за кожного бійця нашої Великої країни, молюся за славних та відважних чеченців, які не зрадили мою країну, і оплакую загиблих...»

Мер Улан-Уде Шутенков та віце-спікер Народного хуралу Доржієв відмовляються від коментарів.

Найближчі четверо загиблих відмовляються спілкуватися з журналістами.

Поліцейські просять вийти із зали. Надворі у них стоїть чергова машина, де вони переписують особисті дані журналістів.

— Ще зніматимете — поїдемо до відділення.

З покосившегося дерев'яного барака по сусідству з Лукодромом нетвердою ходою виходить чоловік у брудній куртці, від нього пахне перегаром.

— Ви не знаєте, часто в Лукодромі проходять похорони? — питаю його.

— Гей, не треба мене записувати, — махає він руками, ніби намагається відігнати журналіста. — Я вас, шпигунів, бачу за версту. Сам у розвідці служив.

На початку березня, коли в Бурятію пішли перші труни, на похорон кілька разів приходив глава республіки  Олексій Циденов . Його супроводжували телекамери та журналісти. Некрологи публікували на головних сторінках регіональних ЗМІ. Потім похорон почав проходити майже кожен день, і Циденов перестав на них приїжджати.

Двадцять шостого квітня у  списку  ЛБ  102 загиблих солдати з Бурятії. Всі вони служили або народилися в республіці, про їхню загибель повідомили родичі або районна влада, або журналісти ЛБ були присутні на їхньому похороні.

Республіка посідає друге місце за кількістю втрат. Більше загиблих лише у Дагестані. За  даними « Медіазони », коли там було 125 загиблих, у Бурятії повідомляли про 85. Жителів Москви та Санкт-Петербурга, де мешкає майже 12% населення росії, майже немає у зведеннях загиблих.

З початку спецоперації Міноборони двічі заявляло про величину втрат. Востаннє називали цифру 1351 особу. «Медіазона»  повідомляє про 1744 загиблих, чия загибель підтверджена районною владою. Держдепартамент США оцінює російські втрати у 10 тисяч людей на кінець березня, не розкриваючи методики підрахунку.

З березня імена загиблих у Бурятії публікують лише у районних газетах чи пабликах у соцмережах. Згодом некрологи передруковують регіональні ЗМІ. Наприклад, загибель 19-річного Андрія Дульського написала адміністрація школи на своїй сторінці «ВКонтакте». Похорон пройшов у селі Іллінка, де жив Дульський.

Іноді некрологи виставляють родичі чи друзі. Про загибель Едуарда Жидяєва та Антона Хатхєєва, з якими прощалися в Лукодромі в останній тиждень березня, офіційно не повідомляли. Про смерть  Владислава Кокоріна  паблік «ВКонтакті» «Я — улан-денець» повідомив через місяць після похорону.

На сайті регіонального уряду немає інформації щодо кількості загиблих. Військовий комісар Іркутської області  Євген Фуженко  сказав, що цифру втрат не називатиме, «вона не така значна». Військовий комісар Красноярського краю  Андрій Лисенко  відповів, що «непристойно та непорядно запитувати статистику». У Бурятії питань масштабах втрат публічно не ставили нікому.

«Нам кажуть: просто не треба про це писати, — розповідає журналістка видання, яке контролює уряд республіки. Вона просить не називати прізвище. — Навіть якщо щось пишемо про них, то це буквально через сльози та скандали».

Журналіст іншого видання спробував вийти на родичів загиблого воєнного. Ті спитали дозволу на розмову у військових. Вже ввечері головний редактор викликав журналіста та сказав, що йому зателефонували з уряду та пояснили: із родичами розмовляти не треба. «Є така негласна заборона на цю тему», — додає співрозмовниця.

Багато родичів відмовляються говорити про загиблих.

Жамбо Хоцаєв, лікар-терапевт клініки традиційної східної медицини в Улан-Уде, 28 березня ховає племінника Зорігто Хоцаєва. Він пояснює: військові всіх попередили — не треба фотографувати на похороні, нікому нічого розповідати та відповідати на телефонні дзвінки з незнайомих номерів. «Хакери з України крадуть інформацію та роблять фейки. Нам так військові сказали», – пояснює Хоцаєв.

Як «хакери з України» використовуватимуть «дані», Хоцаєв точно не знає. Кілька днів тому його дружині на Viber надійшло повідомлення з незнайомого номера зі співчуттям загибелі Зоригто. Жамбо та його дружині це не сподобалося. Часто родичам приходять прокльони з українських номерів. Їх пишуть українські користувачі майже під кожним постом про загибель військових у соцмережах.

Дев'ятнадцятого квітня Міноборони запропонувало офіційно  обмежити доступ  до даних родичів загиблих. На відео з повернення військових із відрядження в Україну і у військових, і у їхніх родичів заблючені особи.

З Лукодрому Найдала Циренова, Булата Одоєва, Владислава Кокоріна, Жаргала Дашиєва везуть на Південний цвинтар на околиці Улан-Уде. Похоронний кортеж розтягується на кілометр. Коли військові витягують труни з чорних мікроавтобусів з написом «Ритуальна служба» і піднімають їх на плечі, починає грати духовий оркестр.

За кожною труною жінки несуть вінки. Бурятки не їдуть на цвинтар, за традицією вони не можуть бути присутніми на похованні. А вінків багато — від уряду, родичів, міністерства оборони. Їх несуть співробітниці мерії.

— Візьмете вінок? — звертається одна з них до журналісток ЛБ.

— Але ж ми не родички.

— Я теж, але це не має значення, — каже жінка і вручає вінок для Владислава Кокоріна.

Загиблих військових ховають або тут, на Південному цвинтарі, або в тих містах та селищах, звідки вони родом. Це вирішують родичі. На краю Південного кладовища міністерство оборони має свій сектор. З кінця лютого він збільшився на 27 могил. З краю викопано ще 15 порожніх, а могильники готують нові.

«Нам сказали два ряди до кінця довести сьогодні-завтра, знову чекають на борт із загиблими», — пояснює Дмитро, робітник, який копає могилу. До кінця двох рядів потрібно викопати шість. «І не сказати, що набагато більше ховають, ніж зазвичай, — додає Дмитро. — Ну, двох-трьох військових за день. Так у пандемію та по 15 людей на день ховали. Ось де роботи було».

У цей час біля бурятських могил лами розводять невеликі багаття з привезених із собою полін. У вогонь кидають цукерки без обгорток, печиво - "годують" духів, щоб вони берегли померлого на небі.

Більшість бурятів - буддисти. Після похорону вони вже не приходять на цвинтар. На могилах не ставлять пам'ятників і не роблять огорож. Землю над могилою щільно утрамбовують, а в ногах у покійника ставлять соембо - високу палицю з білим або блакитним шматком тканини нагорі. Чим швидше могила зрівняється із землею, заросте травою та деревами, а держак соембо згниє і впаде – тим краще для душі померлого. Через 49 днів вона має переродитись у новому тілі.

У секторі міністерства оборони могили у всіх однакові: пам'ятники та надгробки із чорного граніту. На пам'ятниках вигравіровано портрети, дати народження та смерті. Ні огорож, ні лавок біля свіжих могил немає. У кожної лежать штучні квіти та вінки. Відмінність російських могил від бурятських тільки в тому, що на останніх майорять соембо. Прямо на могилах стоять фотографії у однакових рамках.

Коли могили закопані, полковник Сокіл вручає родичам загиблих ордени Мужності, які військові отримали посмертно. Солдати дають над могилами прощальні залпи.

Чому гине так багато бурятів, в республіці обговорюють на кожній кухні. Іноді невдоволення проривається публічно.

Наприкінці березня глава республіки Олексій Циденов зібрав у Бурятському театрі опери та балету діячів культури та  прочитав  їм лекцію про «спецоперацію». Після лекції прес-секретар Бурятського театру драми Батодалай Багдаєв запитав главу: «Є почесна варта № 1 на Червоній площі. Ви коли-небудь бачили там „вузькооких“? Там чіткий відбір існує — блакитноокі, високі, слов'янські хлопці. А нашим землякам — кривоногим, маленьким, скуластим — дорога до почесної варти закрита. А як вмирати — то вмирати».

Із зали закричали: «Негідник!» Циденов попросив відключити мікрофон у Багдаєва, а слово взяв художник Бурятського театру опери та балету Володимир Рилов. «Я хотів би відповісти цьому негіднику, який принижує бурятський народ при мені в моєму театрі. Ми всі путінські буряти! Ми не дозволимо розвалити країну. Якщо ми зараз дорікатимемо керівництву країни в тому, що, так, є вбиті, є поранені, є жертви, — ми зрадимо цих убитих і поранених. Значить вони даремно загинули. Тільки перемога!"

У квітні площу Рад в Улан-Уде прикрасили розтяжкою «Бурятія Zа праVду». Жовті літери на блакитному тлі, Z із георгіївської стрічки, V — у кольорах російського триколору. Літери тягнуться по всьому фасаду будівлі загсу. Навпроти будівлі – найбільша у світі скульптура голови Леніна, її висота – 7,7 метра.

Постамент голови теж прикрасили розтяжкою у кольорах російського триколору з літерою Z. За тиждень нижню частину розтяжки хтось зрізав ножем. Це зробили вночі, а вже вранці влада оперативно замінила розтяжку на нову, але вже з літерою V. Пояснили, що й так хотіли це зробити, тому що дружини бурятських військових попросили Циденова повісити V-розтяжку, адже саме цю літеру пишуть на військовій техніці. на якій воюють їхні чоловіки.

Але справа не в тому, що в Україну відправляють бурятів. Зі  102 загиблих 55  - росіяни за національністю. Буряти взагалі становлять лише 30% населення республіки.

«Думаєте, чому стільки військових із Бурятії загинуло? - Каже сестра загиблого Михайла Гармаєва, Катерина. — Роботи немає зовсім, от і йдуть хлопці до контрактників». Те саме повторюють родичі загиблих. Михайло Гармаєв у юності захоплювався театром, малював. Після армії разом із братом влаштувався працювати у фірму, яка встановлювала сигналізації. Отримував 15–20 тисяч. Пропрацював близько двох років та пішов у контрактники.

Брат Олександр досі працює у тій же фірмі. Нині має «нормальну зарплату, 30–35 тисяч». Працює він вахтами, вдома майже не буває.

Амгалан Тудупов закінчив спортфак Бурятського держуніверситету. Влаштувався до школи вчителем фізкультури. «Скрізь діток водив, то на лижі, то на баскетбол. Йому подобалося», — каже мати Цирема Тудупова. Але зарплата у школі була сім тисяч рублів. У Амгалана в цей час народилася перша дитина, потрібні були гроші. Він «рік протримався і влаштувався до армії». Там одразу почав отримувати 40–50 тисяч. «Такий задоволений, такий радісний прийшов, – згадує Цирема. — „Мамо, мене взяли!“ Не всіх брали раніше, а зараз усіх беруть».

Служба Амгалану подобалася, хоч він казав, що «робота важка». Повертався додому пізно. Рано вранці о 3-4 годині вставав, їхав назад. «Я казала: може, підеш? - Розповідає Цирема. — Але він відповідав: чим дітей годувати?

Військові, які потрапили до України, анонімно кажуть, що зарплата має бути від 250 тисяч на місяць.

В 2020 Бурятія займала 81-е місце за якістю життя з 85 суб'єктів росії. Сусідна Іркутська область була на 55-му місці. За даними республіканської служби статистики, 20% жителів у 2020 році мали доходи нижче за прожитковий мінімум. 2013 року таких людей було 17,5%. У 2019 році Улан-Уде  посів  останнє місце за якістю життя серед 78 міст із населенням від 250 тисяч людей.

За відкритими даними, у республіці  15 військових частин . Чисельність контрактників не відома. У 2015 році  оголошували  про дворазове збільшення їхньої кількості. Тоді у Східному військовому окрузі планували призвати 26 тисяч військовослужбовців. 2020 року ще  1,3 тисячі  осіб уклали контракти, 2021 —  600  осіб.

Того ж дня, 28 березня, коли на Південному цвинтарі ховають чотирьох, у селі Алла прощаються з 22-річним Зорігто Хоцаєвим. Його родина переїхала до Улан-Уде ще у 2014 році, але родичі вирішили ховати Зоригто у рідному селі. Там гори гарні, вода чиста. Там пуповина, через яку він із землею пов'язаний», каже дядько загиблого Жамбо Хоцаєв.

Зоригто був старшим із трьох дітей у сім'ї. Вивчився у технікумі на програміста, пішов до армії, потім підписав контракт. Служив у 11-й штурмовій бригаді навідником. Встиг повоювати у Сирії. У нього залишилися батьки, брат та молодша сестра-другоклашка.

Він загинув 25 лютого, а похований 28 березня. «На впізнання нас запросили першими, – каже Жамбо Хоцаєв. — Там у морзі було п'ятеро міських та десять сільських. Наш обгорілий. Довелося робити генетичну експертизу, тож так довго не ховали».

Коли на цвинтарі дали слово родичам, Жамбо дякував військовим. «Я сказав: племіннику, тебе не покинули. Ти загинув, але тебе знайшли та привезли. Дванадцять годин літаком до Улан-Уде. Чотирьохсот п'ятдесят кілометрів до Алли, всю ніч автобусом везли. "Своїх не кидаємо" - не порожні слова, - переказує Жамбо свою прощальну промову.

За словами Жамбо, з Алли багато хлопців зараз в Україні. Із деяких сімей — по двоє синів одразу. На прощанні у Зоригто багато хто плакав — думав про своїх синів. Коли Жамбо виступив, плакати перестали і військові йому за це дякували.

Коли родичі довідалися про смерть Зоригто, поїхали в дацан до лами. Той нагадував за буддійськими книгами, що в наступному житті Зоригто народиться дівчинкою в багатій сім'ї, у теплій країні на березі моря.

— Вважається, що думаєш перед смертю, то й втілиться в майбутньому житті, — каже Жамбо. — Мабуть, мерз, тому народиться у теплій країні. Води не було, пити хотів, тож буде на морі. Про сім'ю думав, щоби в них достаток був, тому в багатій сім'ї народиться. І про сестричку молодшої думав, тож буде дівчинкою. І ця дівчинка закінчить хороший університет, і приблизно у його віці приїде до нас до Алли, і боротиметься за мир у всьому світі.

- Буддизм забороняє вбивство. А бурятські солдати-буддисти вбивають. Чи можуть вони розраховувати на гарне переродження? — питаю Жамбо. Наприкінці квітня лами традиційної Сангхі росії  провели  молебень для військових у польовому таборі в Україні.

Жамбо довго мовчить. Потім, понизивши голос, додає:

- А хто вам сказав, що вони буддисти?

- Ні?

- Ні.

Він каже, що навіть традиційне взуття у буддистів — чоботи із загнутими носами, аби носком взуття випадково не пошкодити землю, якою йдеш, не завдати шкоди траві чи комахам.

- Коли говориш "проти війни " - це погано, це заперечення, - додає Жамбо. - Треба говорити "за мир". Ми всі за мир. Я  війну не виправдовую. Але це як у 41-му році. Зараз однаково такий самий фашизм. Я не володію повною інформацією. Але я знаю.
Коментарі (0)
Додати