Про це пише політолог Андреас Умланд в колонці для Politico.
Початок російського військового вторгнення та бомбардування України протягом трьох останніх днів не тільки рішуче припинив будь-які надії на відновлення співпраці між Сходом і Заходом, але й поставив під сумнів багато шанованих німецьких переконань — переконання щодо міжнародних відносин загалом, і Ostpolitik у відносинах з країнами Східної Європи зокрема.
Незважаючи на поставку зброї Україні та недавню серйозну зміну підтримки Німеччиною нафтового ембарго ЄС проти росії, її зовнішня політика потребує давно назрілого перезавантаження.
Ще два місяці тому велика частина сучасної німецької думки про геополітику була побудована на погляді через "рожеві окуляри" на світові справи. Десятиліттями значна частина німецької громадськості жила у "хмарках" з поширеною зовнішньополітичною парадигмою, яка припускала, що збройне протистояння може бути викликане непорозумінням та браком комунікації. Ідея полягала в тому, що політичний діалог, культурний обмін, допомога в розвитку, економічні відносини та дипломатичні переговори створюють стійку безпеку та мир, а не військові союзи та оборонну готовність.
Зростання пацифізму в Західній Німеччині було менш пов’язано з уроками минулого, ніж з розкішшю, яку надає захист Західної Європи американськими військами та парасолька ядерної зброї НАТО.
Розпад радянського блоку та розширення Європейського Союзу та НАТО у 1990-х роках лише підживили ці переконання. Зручне географічне розташування Німеччини в оточенні надійних союзників створило умови для інтровертної доктрини зовнішніх справ, яка прославляла високий моралізм, невідрефлексований пацифізм та непрактичний ідеалізм.
Піднесення західними німцями так званої Neue Ostpolitik, нової східної політики, залишається яскравим прикладом такого спотвореного німецького мислення. Вважається, що новий підхід до радянського блоку урядів соціал-демократів і лібералів у 1970-х роках підготував кінець холодної війни через 20 років.
Однак у цьому наративі ігнорується те, що після Neue Ostpolitik радянський союз вторгся в Афганістан у 1979 році. На початку 1980-х років відбулася швидка ескалація напруженості Схід-Захід. Під час розквіту Neue Ostpolitik СРСР уже почав планувати, розробляти та створювати свої сумнозвісні ракети середньої дальності SS-20, при цьому озброєння москви було частково фінансово здійсненним завдяки широкомасштабному радянсько-німецькому енергетичному співробітництву.
Проблемний кінцевий результат зближення з кремлем мав би дати урок німецькій політичній еліті та широкій громадськості. Проте неоднозначні підсумки Neue Ostpolitik ніколи не розглядались критично і її вражаючий крах у 1979 році був швидко забутий, що призвело до дивного повторення зовнішнього підходу Західної Німеччини до москви лише через кілька десятиліть об’єднаною Німеччиною.
У 2005 році було розпочато будівництво першого газопроводу «Північний потік» з росії до Німеччини — найбільшого європейського інвестиційного проекту в галузі енергетики до того часу, а вже через дев’ять років москва окупувала Крим та розпалила псевдогромадянську війну у Східній Україні. У 2015 році Берлін і москва уклали контракт на «Північний потік-2», а через сім років росія напала на Україну.
На цьому тлі промова Шольца, а також численні подібні заяви інших провідних німецьких політиків були обнадійливими. Але оголошення нової берлінської зовнішньополітичної доктрини залишаються обмеженими за масштабом і глибиною. Німецький поворот не викликав достатньої саморефлексії щодо походження минулих помилкових кроків.
Це також не призвело до повної перекалібрування зовнішньополітичних прерогатив.
Вказування на неприємні амбівалентності в 50-річній історії Бонна та берлінській Ostpolitik досі вважається табу в багатьох німецьких публічних дебатах, а колишній канцлер і нинішній співробітник «Роснєфті» Герхард Шредер продовжує бути членом Соціал-демократичної партії Німеччини.
Розрив між гучними проукраїнськими заявами Берліна, з одного боку, і його нерішучими рішеннями щодо військової допомоги та економічних санкцій, з іншого, продовжує дратувати союзників Німеччини як на Заході, так і на Сході. І для того, щоб повністю перезавантажити свою зовнішню політику, Німеччині потрібно більше, ніж кілька політичних виступів. Це потребує глибшого дослідження та ширшого обговорення, яке охоплює всю гаму минулих невдач, допомагаючи нарешті зруйнувати геополітичну країну в хмарках, у якій багато хто досі живе.
