Про це йдеться в матеріалі The Washington Post.
Трохи більше місяця тому ринок оголився, повністю розграбований, порізаний осколками. Сусідній склозавод, на якому працював 74-річний Троценко в молоді роки, російські солдати, які окупували це передмістя Києва, використовували як катівню. Тіла 22 людей, страчених без судочинства протягом березня, лежали просто на вулицях. Майже кожен двір був заповнений уламками, згорілою технікою та могилами. Майже кожна сім’я з дітьми втекла.
Троценко та його дружина, які тижнями ховалися у своєму підвалі, випалювали дрова з паркану, що оточував їхній будинок, щоб кип’ятити дощову воду. Саме так вони варили кашу, яка підтримувала їх життя.
Але приблизно за той самий час, скільки росіяни окупували Бучу, місто відродилося. Ринок відкритий, Троценко поповнив запаси. Величезні ями на дорогах, куди впали снаряди, заасфальтовані. Приміський потяг до Києва знову курсує. Водопостачання та електроенергію в основному відновлено. Сім'ї повертаються.
Президент Володимир Зеленський каже, що відбудова зруйнованого в Бучі та по всій країні під час російського вторгнення Україні буде коштувати щонайменше 600 мільярдів доларів. Але місцеві чиновники та звичайні громадяни не чекають якогось нового плану Маршалла. Вони прибирають і відбудовують свої міста, хоча питання про те, коли закінчиться війна, залишається без відповіді.
Зусилля з відбудови просякнуті почуттям оптимізму, що Україна переживе напад росії. Здебільшого відбудовою займаються волонтери, що дозволяє державним коштам залишатися зосередженими на війні.
У місцях, де шрами ще свіжі, як-от Буча, або там де війна продовжується, як-от Харків та інші міста на Сході України, рушійною силою відновлення є рішучість українців довести росії — і собі — що Україна не переможена.
У Харкові Стас Бочарніков, менеджер дистриб’юторської компанії, настільки хотів повернутися до нормального життя, що на початку війни міг витримати лише тиждень у бомбосховищі. З тих пір він майже кожен день сперечався з волонтерами, щоб прибрати уламки з місць ударів. Їхня робота дозволяє більш спеціалізованим бригадам зносити або відбудовувати пошкоджені конструкцій.
Харків, друге за чисельністю населення місто в Україні, знаходиться всього за 25 миль від російського кордону. Понад 70 днів він обстрілюється артилерією та піддається бомбардуванням, і більшість будівель у місті принаймні втратили вікна від вибуху. Але зараз у Бочарнікова достатньо волонтерів, що наповнювати ними автобуси, щодня розсилаючи їх у різні частини міста.
Як тільки Бочарніков отримує повідомлення від місцевої екстреної служби, що територія очищена від касетних боєприпасів, команди приступають до роботи, яка іноді супроводжується артилерійськими вибухами на фоні.
Ризик того вартий з однієї простої причини, каже він: «Я не хочу жити в лайні».
Нещодавно у пошкоджену кулінарну школу в якості волонтерів приїхали жінки за 60 і навіть 12-річний хлопчик. Вони кидали цеглу в купи сміття, але дбайливо збирали кулінарні книги та начиння, які якимось чином пережили вибух.
Людям не платять, каже Бочарніков; найбільше, що він коли-небудь давав їм, — це сигарети чи безкоштовну їжу, яку приготували інші волонтери міста.
«Коли колись люди будуть говорити про те, як ми відбудовували Харків, я хочу розповісти своїм дітям чи онукам що я допомогла», – розповіла 19-річна Дарина Потапенко.
Наступного дня та сама група волонтерів працювала в іншій частині міста — житловому районі, де шквал мінометів врізався у вхідні двері та стелі. У помаранчевих рукавичках 53-річна Марина Смелянська, колишня лаборантка, зарила свою лопату в купу уламків, щоб очистити передню стіну будівлі.
Їдучи автобусом до околиці, Смелянська була деморалізована тим, скільки будівель ще було пошкоджено в цьому районі — а також тим, що вона заледве встигали щось прибрати, як російські ракети на вечір знову руйнували будинки. Але вона продовжувала працювати лопатою.
«Люди працювали тут близько двох тижнів тому — вони вже прибрали цю територію — і вона знову постраждала», — розповіла вона.
«Зараз ми знову прибираємо. Тож цього відчуття виконаного завдання для мене ще немає».
Продовження обстрілів у Харкові мало стримує волонтерів. У центрі міста висадили тюльпани, а міські робітники косять траву в районах, які сильно постраждали.
На початку минулого тижня 73-річна Валентина Орлова перед зруйнованою будівлею обласної адміністрації міста поспішно посадила жовті братки. Було близько полудня, а роботи потрібно було виконати до 14:00.
«У цей час зазвичай починаються обстріли, тому нам потрібно швидко закінчити, щоб повернутися додому», – сказала вона.
Якщо триваючий український контрнаступ у Харкові вдасться, бої можуть припинитися найближчими тижнями, що дасть добровольцям більше часу для відновлення більш значущими способами. Якщо це станеться, прикладом можуть послужити зусилля жителів околиць Києва, зокрема Бучі, Ірпіня та Гостомеля, які були значно зруйновані.
В Ірпіні, передмісті, де раніше проживало близько 60 тисяч людей, муніципальні працівники працювали за половину зарплати, щоб відремонтувати десятки водопровідних та каналізаційних насосів.
«Ми працювали вдень і вночі без вихідних, – розповідає Артур Заходіренко, директор ірпінського комунального підприємства, яке опікується водопостачанням, яке покладалося на обладнання передане агенціями з допомоги.
За останні дні в Ірпінь повернулося близько 16 тисяч людей, повідомив міський голова Олександр Маркушин. За його словами, якщо прогрес з відновлення комунальних послуг продовжиться, він офіційно запросить усіх мешканців повернутися 15 травня.
Минулого тижня знову відкрився банк, а також численні дитячі садки. Через повністю зруйнований автомобільний міст між Ірпінем і Києвом, сумно відомий як місце, де було багато загиблих від куль снайперів під час окупації, тепер можна проїхати автомобілем.
Оновлення збіглося з приходом весни на півночі України, а передмістя Києва вкрите ковдрою кульбаб і свіжої трави. Яскрава білизна коливається на ніжному теплому вітерці. Двоє хлопців зі скейтбордами перетнулися з подругою, чиє волосся нещодавно пофарбоване в рожевий колір, в одному з численних парків Ірпіня.
Маркушин, який ніколи не залишав Ірпінь під час окупації, нещодавно оголосив відкритий заклик до архітекторів, дизайнерів та інженерів, які бажають безкоштовно надати свої послуги, щоб допомогти відновити місто. Він очікував близько десятка відповідей, але натомість був приголомшений.
«Ми думали, що прийде лише кілька людей, але сьогодні прийшов 121 спеціаліст. Просто уявіть! 121! Ми були шоковані», - каже він. «Сьогодні ми об’їздили декілька локацій, і через кілька тижнів вони нададуть свої перші плани».
