uk en de fr pt it

«Ми всі українці, Україна єдина!» — українська художниця розповіла, як створює неймовірні картини міст в образах жінок

«Ми всі українці, Україна єдина!» — українська художниця розповіла, як створює неймовірні картини міст в образах жінок
0
Марія Хвост

Українська художниця Вікторія Наумова вразила мережу своїми картинами, на яких зображує українські міста в образах жінок. Вони - сильні й сміливі, войовничі та ніжні, зовсім різні, та водночас обʼєднані однією бідою - війною, що прийшла в нашу країну. 

В інтервʼю Центр - вона розповіла про свій творчий шлях та картини, які створює. 


- З початком війни тематика ваших картин дуже змінилася. Як до вас прийшла ідея зображати українські міста в образах жінок? 

- Поштовхом створення першої роботи стала історія, яку я почула ще до того як вона набула великого розголосу. Це історія про те що коїлось в Бучі, в мене там у подруги були батьки, коли місто було окуповане. Вони їй розповідали всі ці жахливі історії. Я не могла все повірити, в мене в голові не вкладалося. Так само як і початок війни - у всіх це в голові не вкладається, що таке може бути. Тоді я згадала що в мене є одна робота, їй майже рік був. Це теж була робота про Україну, але вона була досить-таки нейтральною, трошки абстрактною. Я її згадала та зрозуміла, що це те, що я зараз відчуваю і я її змінила і намалювала Бучу.

Чому намалювала її? Бо не знаю як інші художники, але я насамперед коли про це розмовляю - мені не стає легше. Але стає легше емоційно, психологічно - коли я малюю. Це така арттерапія. Коли я малювала першу роботу і потім роботу про Маріуполь, то я плакала в процесі. Це дуже складно малювати, такі біди уявляти. А якби це могло статися зі мною, з моєю дитиною. Це все транслювати на себе дуже боляче, але і не малювати я не могла. Тому перша робота була про Бучу, про біль жінок. Це не був якийсь прям задум. Це був просто поштовх всередині, де я вирішила, що так мені буде легше. 


Я в першу чергу малювала емоції...

Коли я почала малювати жінок, міста України, я в першу чергу малювала емоції. Емоції які переживають жінки, а це і злість, і біль, і втрати, і гордість, і воля. Там багатий спектр емоцій.

Зараз мені пишуть - “Чому у вас такі страшні жінки?”. По-перше - не треба їх ображати, цих жінок, бо деякі з цих жінок мають прототипи реальних людей. А по-друге - хіба гнів може бути красивим?


- Насправді не може…


- Не може! Злість, гнів… Людина може бути нафарбована, гарна, але ж злість, гнів - спотворюють обличчя. Це дуже складне завдання - зобразити дівчину, щоб вона не викликала почуття відрази на картинці, а, навпаки, щоб вона викликала співчуття. Багато людей мені пишуть, що впізнають на моїх картинах себе. Мені важливо було, щоб жінки були різні, не шаблонні. Бо жінки різні і я не хотіла робити їх однаковими всіх. 

- Частина цих картин виглядає трагічно, а частина дуже войовничо. Яким чином ви обираєте «образ» міста?

- Як я і сказала, що я не збиралась робити ніякої серії картин. Це вийшло якось спонтанно. Я спочатку малювала те, що мене бентежить і болить. Це була Буча, це був Маріуполь, це був Миколаїв. Миколаїв - це моє рідне місто. І воно тоді чинило дуже сильний опір. Тому саме такий образ. Миколаївські дівчата, вони такі, трохи зухвалі. Тобто, я малювала те, що я знаю, або відчуваю. Або це загальновідомий факт, як про Бучу, про Маріуполь. А потім Львів намалювала, волонтерів. Це мої знайомі дівчата, які з Боярки поїхали у Львів, там винаймають квартиру і волонтерять. Вони там з початку війни займаються волонтерством. 


Дівчина з Боярки - це теж моя подруга, у якої ми переховувались у підвалі деякий час. В неї багато тварин, котів, собак. А, коли вже почалась війна, позбирала собі ще тварин просто з вулиць і не могла поїхати нікуди, не могла вже їх кинути.  Тобто, спочатку я малювала історії моїх знайомих. Гірник - це моя подруга, яку війна застала ще у 2014 році на Донеччині й зараз уже в Боярці. 


Я малювала історії людей. Тих, кого я зустрічала. 




Чому Харків в образі жінки яка рятує своїх дітей? Хочу акцентувати на цьому. Вона не тікає, вона рятує, бо треба ще мати мужність, аби все кинути й поїхати кудись, щоб врятувати своїх дітей.  Коли я їхала в евакуацію — я зустріла двох дівчат з Харкова, з немовлятами. У однієї з них був чоловік, що залишився у Харкові. А в іншої — вже не було. Він загинув. Це дуже трагічна історія.


Пізніше, якщо я обирала якесь місто для малювання, наприклад, Житомир. Почалася посівна якраз, ну і гріх не намалювати мужність тих хто займався цією справою. Тому це така данина саме цій області. Тому місту, яке символізує для мене сільськогосподарські справи.




- Ви начебто читаєте мої думки, тому що третє питання стосується саме образу Боярки де зображена ваша подруга…


- Ми до неї переїхали у підвал, тому що в нас вдома був тільки погріб. В нас ми зустріли війну - я з чоловіком, донька 6 років, мати чоловіка, і мої батьки, які переїхали на передодні Нового року з Миколаєва. Коли почалися обстріли такі важкі та часті повітряні тривоги, то ми попросились до Оксани, в неї великий підвал. І разом з усіма ми там провели десь близько трьох днів.

З нами там були всі собаки які зображені на малюнку. Дог, рудий собака, плюс у неї багато котів. Тобто це людина, яка завжди любила тварин і підбирала їх по сміттярках, людина така жаліслива. Ось і це для неї стало таким стимулом, вона дочку відправила на західну Україну, а сама лишилась, сказала що не може їх залишити ніяк. І окрім того, що вона їх не залишила, вона розповіла, що коли дочку відвозила та верталася по Одеській трасі - побачила великого пса і забрала його з собою. Це був перший собака, якого вона забрала після початку війни. Потім ще забрала такс, французьких бульдогів і т.д. До речі вона назвала його Байрактар. Це історія людини яка не залишила своїх тварин. До війни в неї було 11 собак та багато котів, а після — вже близько 20 собак. 




- Чому ви обрізаєте назви міст на своїх картинах?


- Задум дуже простий, відповідь на поверхні — тому що кожен Українець впізнає назву свого міста буквально з півслова. Дуже плакатно, коли напис видно повністю, а коли назва трохи скрита, то це показує що місто тоне у крові, ця ідея в мене з'явилася коли я малювала Бучу, тому що мені було боляче навіть дивитись на назву.


- Чи маєте Ви власну улюблену картину?


- В мене картини діляться на дві категорії:

  • про біль і втрату. Улюблена про Чернівці пов'язана з однією історією. Моя подруга, коли я вже була тут у Польщі, запитала мене про те чи знаю я пісню про Мальви, я сказала що ні, вона мені її наспівала, я була вражена. Автор пісні “Балада про Мальви” Володимир Івасюк родом з Чернівецької області. В пісні йдеться про мати яка втратила сина на війні. Тому я зобразила це на картині про Чернівці. Там є така фраза із мого серця “Мальва проросла і кров'ю зацвіла”.

  • про спротив та войовничість. Картина Конотоп. Вона саркастична, та показує, що жінки не здаються. І вона поєднує в собі й захід, і схід, тобто всі регіони, я хотіла показати. На картині зображена Марія Кречунєк, яка була українською співачкою, виконувала народні пісні, з заходу країни та конотопська відьма. Образ Кречунєк - це узагальнений образ всіх жінок з заходу України - і мольфарок, і народних співачок, і простих жінок. А конотопська відьма - це образ, що поєднує східно-північні регіони. 



- Чому Буча намальована з повітряними кульками? Чому саме такий образ?


На жаль - це єдина робота, де дівчина загинула. Коли я її малювала до мене підійшла донька та запитала - чи вона поранена. Я сказала, так, вона поранена, але вона виживе, не переживай. Але для мене вона все ж таки загинула. Це був збірний образ з Бучі, Стоянки, Ірпеня, Маріуполя, з усіх міст сходу.




Дівчинка на малюнку мертва, а на всіх інших малюнках образи живих жінок.


Малювати стільки болі - дуже тяжко...

- Які міста ви ще плануєте намалювати?


Київ досі не намальований, бо він для мене складне місто. Хотіла намалювати Київ на перемогу, але може бути раніше, ескіз вже лежить, але поки не готова його закінчити. Дуже багато людей пише: а чого нема того чи іншого міста? Я завжди відповідаю, що малювати стільки болі - то дуже тяжко, не можна намалювати всі зруйновані міста та загиблих людей. Це дуже важко емоційно, тому якщо я кажу, що це збірний образ  - то це означає що я думаю про всіх. Тому якщо ваше місто не намальоване - це не означає, що про вас не пам'ятають, чи забули, чи не варті того, щоб намалювати. Це не так просто, неможливо все одразу намалювати. Ми всі українці, Україна єдина!

Коментарі (0)
Додати