«Перший бій це завжди страшно, яки м би ти підготовленим не був… В перші дні настрій був майже панічний, всі казали що летять 8 „ілів“ з десантом, ми не знали де вони будуть висаджуватись, скільки нас, скільки їх. Все це було не відомо, але до нас зайшов чувак екіпірований з „малюком“ (українська штурмова гвинтівка за компонуванням булпап) і каже „Добрий вечір, я полковник ССО ви будете працювати зі мною“, ми аж видихнули. Бо по тому як він виглядав, тому як себе поводив та говорив було зрозуміло, що все буде окей», — згадує Шаманов свої відчуття в перші дні повномасштабного вторгнення.
Бій за Васильків була дуже важливою під час оборони Києва, адже там знаходиться військовий аеродром. Якби його захопили росіяни, вони б могли приземлити там десантні літаки та з більшими силами рухатись в напрямку столиці.
Трохи згодом підрозділ Михайла Шаманова перевели під Ірпінь. Їх основною задачею була боротьба за російською бронетехнікою.
«На початку березня ми знаходились на позиції „Жираф“ в Ірпені. За тиждень перебування на позиції ми знищили ворожий БРДМ влучним пострілом з ПТУРа. До речі ПТУР був не наш. Відчуття від знищення техніки були дуже потужні, ми раділи як діти», — згадує захисник.
В підрозділі Шаманова були й ті бійці, що воювали у 2014 році. З його слів с початку вони відносились до новачків як до «салаг», проте через пару боїв це відчуття зверхності зникло.
Під час знаходження на позиції в Ірпені пан Михайло вперше побачив наслідки російських воєнних злочинів.
«Поки ми стежили за тією БРДМкою наш хлопець, що служив у 2014 році, помітив російський блокпост на якому були не звичайні російські військові. Він їх назвав „бобрами“, типу спецпризначенці. Поряд з ними обабіч дороги лежали тіла людей. Вони навіть не прибирали їх», — каже військовий.
На Мощуні підрозділ Шаманова декілька разів перетинався з людьми як втікали з Бучі. Вони намагались розпитати про ситуацію в одного з біженців, молодого хлопця, він майже не міг говорити від побаченого.
Коли російські окупанти відходили з Київської області, один з побратимів Шаманова був у групі, що йшла за росіянами.
«Він казав, що стільки тіл не бачив ніколи. Саме цивільних. Ті хто це зробив не люди, навіть звірі таке не роблять», — каже Шаманов переповідаючи слова свого побратима.
Побачене у звільнених містах Київщини підштовхнуло, ще більше людей записатись добровольцями у лави ЗСУ. Наш гість розповів історію про людину, яка втратила сім’ю у Макарові, її розстріляли росіяни. Він записався добровольцем, казавши, що тепер єдина його мита в житті помста за рідних.
«Нас завжди цікавила психологія людей які це зробили. Вони ж попри все, схожі на нас. В них теж є рідні, друзі, дружина, діти. Вони зростали приблизно в однакових умовах з нами, та попри це все опинившись в іншій країні вони без вагань вбивали, грабували та гвалтували», — каже пан Михайло.
Ці акти залякування не спрацювали, не так, як на те сподівались окупанти. Замість страху вони отримали лють.
Різниця між мисленням українців та росіян фундаментально, наголошує Шаманов.
«Коли побили на Майдані студентів, інші люди вийшли, щоб сказати владі, що так робити не можна. В росіян таке не можливо… От ми нещодавно згадували „Муму“, коли Герасим за вказівкою панянки топить цю собачку, а потім йде в ліс, то виникає питання, а чого не можна взяти Муму в ліс з собою? На цьому простому прикладі можна побачити різницю між нами та росіянами», — каже військовий. Він назвав це «бунтом на колінах».
Новина про відступ росіян з Київщини застала підрозділ пана Михайла під час риття окопів на окружній столиці. «Ми готувались вести вуличні бої», каже він. Це сприйнялось як перемога, маленька, перша, але дуже важлива перемога.
«Я згадую ті дні, в Києві майже нікого не було. Вулиці були порожні, лише поодинокі люди за чимось виходили. Та вони завжди приносили, щось нам. Яблука, цукерки, воду. Тоді суспільство було настільки об'єднаним, що було схожим на мурашник. Кожен робив все що міг, та допомагав один одному.
Я мрію, що після перемоги, ми збережемо це відчуття братерства», — каже пан Михайло.
Я мрію, що після перемоги, ми збережемо це відчуття братерства», — каже пан Михайло.
