Про це пише російське опозиційне видання Медуза.
«Той факт, що Німеччина за 102 дні варварської війни на знищення цинічно відмовляється постачати навіть старі танки Leopard-1 та БМП Marder, увійде до історії. Це ганьба», — написав 5 червня у своєму твіттері посол України в Німеччині Олександр Мельник, не забувши побажати німецькому уряду «прекрасного свята Трійці», яке Німеччина відзначає 6 червня.
Фактичний бік питання Мельник висвітлив вірно: Німеччина справді не відповіла Києву згодою на запит про постачання в Україну Leopard-1 і Marder. Більше того, Берлін поки що навіть не почав постачати те важке озброєння, про яке Німеччина та Україна домовилися навесні. А враховуючи, що основні поставки легкого озброєння було зроблено ще у березні, а у квітні та травні німецька зброя в Україну практично не йшла, можна запідозрити, що Німеччина з якихось причин саботує цей процес.
Із докорами на адресу німецької влади виступають не лише посол Мельник та його начальник, голова українського МЗС Дмитро Кулеба — він нещодавно сказав, що йому, мабуть, необхідний попкорн, щоб побачити закінчення саги про постачання «Гепардів». Несподівану підтримку українцям надає німецька опозиція.
Якби український телеглядач подивився виступ у бундестазі лідера німецької опозиції та голови партії Ангели Меркель ХДС Фрідріха Мерца, то йому могло б здатися, що цю промову писав патріот України — з таким запалом Мерц вимагав від влади важкого озброєння для Києва. Він натякнув навіть на можливість таємної змови між путіним та Шольцем.
Не мовчить і німецька преса. Повільність влади критикувала газета Die Welt, і навіть сатиричний Postilion випустив статтю про рішення Шольца поставити в Україні «найсучаснішу протиповітряну систему в нашому розпорядженні — 5000 «лякал»». ««Крукала VS-1000» є пасивною оборонною системою на базі соломи, яка здатна відлякувати ворогів на підльоті. Особливо ефективна ця зброя за легкого вітерця», — іронізує Postilion.
Німеччина - найбільший у світі донор України
У німецької влади, якщо судити з виступу у відповідь канцлера Олафа Шольца в тому ж бундестазі після промови Мерца, ця критика викликає роздратування, що погано приховується.
По-перше, Німеччина щиро не розуміє, чому українська влада педалює тему німецької зброї, оскільки Берлін — хоч і не говорить про це відкрито — зовсім не бачить себе важливим військовим гравцем. І тим більше такого, що може досягти перелому у війні, каже німецький політолог Дмитро Стратієвський:
«Ми повинні розуміти, що Німеччина є слабкою у військовому відношенні країною. Це країна, яка перші десятиліття свого існування [з утворення ФРН у 1948 році], послідовно демілітаризувалася, а останні десятиліття бундесверу, м'яко кажучи, не приділялося достатньо уваги. Німецькою мовою є хороша фраза — stiefmütterlich behandelt. Як мачуха ставиться до падчериці, так і тут ставилися до бундесвера. Тобто я можу припустити, що [обіцяної Україні] зброї просто немає».
Саме плачевний стан армії змусив владу Німеччини виділити 100 млрд євро на термінове «затикання дірок» в обороні та замислитися над створенням «найбільшої армії в Європі».
По-друге, Німеччина (знов не говорячи про це відкрито) припускає, що інші країни враховуватимуть її давню проблему — швидкість прийняття рішень та необхідність довго погоджувати будь-який крок. Справа в тому, що в Німеччині повільна та погано працююча бюрократія, пояснює військовий експерт і колишній полковник бундесверу Ральф Тіле:
«Вона так працює всередині Німеччини і працює по відношенню до України. Це не навмисне лиходійство, не підлість, не підступність — це та ситуація, що склалася і потребує покращень. Німеччина витрачає колосальні гроші на гуманітарні завдання [в Україні], вона на перших ролях в економічній допомозі. Та й у військовому відношенні робить набагато більше, ніж ще недавно могли собі уявити місцеві політики у своїх найсміливіших фантазіях».
Справді, на сайті німецького МЗС зазначено, що з 2014 року Німеччина передала Україні 1,83 млрд євро безоплатної допомоги — більше, ніж США та будь-яка інша країна. На відміну від інших тем Німеччина намагається про це відкрито говорити, але в неї не дуже виходить: піар, особливо державний, ніколи не був сильною стороною цієї країни. Тому ображатися на затримки з постачанням зброї «невдячно та нерозумно» з боку України, вважає Тіле.
«Тут є психологічна проблема — ця допомога погано подавалась у ЗМІ та погано пояснювалася українському народу. Я сам за своїми проєктами знаю, що українці гадки не мали, що Німеччина давала гроші на якісь проєкти на місцях. - вважає політолог Стратієвський. — Звичайно, дуже важко увійти в положення далекої Німеччини, якщо на тебе летять бомби, але ми не все маємо вимірювати ящиками патронів та кількістю танків».
Виходячи з справді значних обсягів економічної допомоги, Німеччина сама має право скаржитися на подвійні стандарти. Зрештою, ніхто не критикує Францію за те, що вона не надто старанна у постачанні важких озброєнь, або США за принципову відмову від постачання зброї, за допомогою якої можна завдавати ударів по російській території.
Коли ж Німеччина намагається діяти у згоді зі своїми союзниками (Der Spiegel пише , що між Берліном, Лондоном, Парижем та Вашингтоном досі діє неофіційна угода про відмову від постачання танків, якщо не брати до уваги танків радянського виробництва, які постачає в Україну Польща), то саме на неї валяться всі шишки. До того ж Німеччина має власні причини дуже чутливо ставитися до поставок танків. Той же Der Spiegel, посилаючись на джерела в бундестазі, пише , що німецька влада серйозно побоюється сценарію, за якого українська армія перейде в наступ, і німецькі танки вторгнуться на російську територію: Німеччина не може собі дозволити цього, виходячи зі своєї концепції історичної пам'яті.
Не спрощують процес відправлення зброї та союзники Німеччини. В останні десятиліття німецька військова промисловість була тісно пов'язана на співпрацю із сусідніми країнами. Так, снаряди до установок Gepard (вони вже обіцяні Україні) виробляють у Швейцарії, але швейцарці, зберігаючи свій нейтралітет, забороняють їхнє відправлення в район бойових дій. Поки що незрозуміло, як буде вирішена ця проблема, тож український посол справді може запастися попкорном в очікуванні «гепардів».
Розкидані по різних країнах виробничі ланцюжки, ефективні для демонстрації європейської єдності або, наприклад, виготовлення зброї на експорт до арабських країн, показали свою нестійкість при першому ж серйозному випробуванні. А Польща, яка активно допомагає Україні, поставивши Україні радянські танки, наприклад, вимагає від Німеччини як компенсацію «леопарди» останнього покоління, яких у самому бундесвері всього кілька десятків.
Питання сценарію закінчення війни
Інше питання, яке хвилює німецькі еліти, — сценарій завершення конфлікту. Німеччина, як і будь-яка інша країна, намагається не просто бездумно давати, що просять, а прораховувати ситуацію хоча б на два кроки вперед, особливо з огляду на свої скромні військові ресурси. Так, на початку березня Німеччина, відправивши в Україну легке озброєння та патрони, вважала свою місію виконаною і навіть не стала розконсервувати важке озброєння, оскільки німецька розвідка вважала, що Україна здасться лише за кілька днів, і постачати її вже буде нікому.
Наразі німецька розвідка говорить про те, що український опір на Донбасі, можливо, буде зламано за чотири-п'ять тижнів, і до серпня вся Донецька область виявиться зайнятою російською армією. Тобто Німеччина (про це йдетьсяі в роликах на каналі бундесверу в YouTube, на яких німецький генерал регулярно аналізує становище на фронтах) не вірить у те, що українська армія може військовим шляхом відкинути російські війська до довоєнних кордонів, що можна було б назвати військовою перемогою України. Не вірить вона, втім, у військову перемогу росії. Ця війна не матиме переможців, все одно доведеться домовлятися, вважають у Берліні.
Саме тому Шольц настільки ухильно говорить про цілі війни. Німецькі журналісти зауважили, що канцлер, як і інші німецькі лідери, уникає вираження «перемога України». «Нас поєднує одна мета – росія не повинна виграти цю війну. Україна має вистояти», — заявив він нещодавно, і цю фразу той самий лідер опозиції Мерц часто цитує як приклад двоособливості нинішньої влади.
Проте позиція Німеччини, якщо її уважно слухати, є досить однозначною: Берлін справді готовий допомогти Україні «вистояти» і якнайшвидше завершити війну дипломатичним шляхом, але не готовий допомогти їй «перемогти» — хоча б тому, що в таку перемогу не вірить. «Солідарність із Україною не виключає пошук дипломатичного рішення. Метою має бути якнайшвидше завершення війни. Визначення її цілей не має бути справою однієї лише України», — пише впливовий політичний тижневик Cicero.
«Ні, тільки Україна визначає цілі війни, – відповідає Cicero посол Мельник у своєму Twitter. — Нам потрібні не поради, а безмежна підтримка Німеччини, головним чином, важким озброєнням, щоб захистити громадянське населення від військових злочинів». Берлін чекає від Києва якийсь інший план завершення війни, крім військового, але діалогу не виходить.
Здається, що німецька опозиція готова негайно надіслати Україні танки. Це не так
Цю риторику із задоволенням підхоплює німецька опозиція. Вище вже було сказано, що її лідера Фрідріха Мерца можна легко прийняти за українського патріота. Проте насправді позиції трьох партій правлячої коаліції та опозиційної ХДС по Україні не дуже відрізняються — якби зараз опинилася при владі Мерц, він, ймовірно, так само тягнув би з поставками. Навіть якщо так здається, ніякого розколу щодо допомоги Україні в німецькій політиці немає. Німецький політолог та керівник російської програми Фонду Еберта Олексій Юсупов пояснює:
«Сьогодні Мерц, на динаміці останніх виграних виборів, намагається продавати себе як рішучий, сильний, без сумніву лідер — антипод Шольца у всьому, від зростання до гучності голосу. По суті, це театр, який йому дорого не вартий, але приносить політичний капітал. Українцеві може здатися, що перед ним український патріот. Але насправді це надпрофесійний опозиціонер-опортуніст».
Не варто забувати, що й найгучніша критика повільності німецької влади доноситься з боку видань Die Welt і Das Bild , які входять до медіагруп Акселя Шпрінгера , а вона історично симпатизує саме німецьким консерваторам з ХДС. Саме ж видання Die Welt веде себе з української точки зору куди менш однозначно і, наприклад, не лише взяло на роботу, а й відправило кореспондентом до Києва колишню співробітницю «Першого каналу» Марину Овсяннікову, яка прославилася антивоєнною акцією в ефірі програми «Врємя». Бачити колишню пропагандистку Овсяннікову у Києві раді, м'яко кажучи, не всі.
У Києва та Берліна великі проблеми з комунікацією
Комунікація між владою Німеччини та України останніми місяцями залишає бажати кращого. Нижчою точкою, яку можна назвати найбільшим дипломатичним приниженням Німеччини за десятиліття, стала відмова прийняти у Києві президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайєра через його колишні зв'язки з росією.
Штайнмаєр у середині квітня збирався їхати до української столиці з президентами Польщі та балтійських країн. У той момент, коли він перебував у Варшаві і мало не сідав у поїзд, з України надійшов сигнал, що приїзд німецького політика є небажаним. Польський президент із балтійськими колегами вирушили до Києва без нього. Військовий експерт Ральф Тіле каже «Медузі», що з боку Києва це досить недалекоглядна поведінка:
«Ображати ту людину, яка репрезентує всіх німців, — досить нерозумно. Це і була головна катастрофа, решта [скандали з Мельником] — просто хвіст цієї комети. До того моменту, коли у Штайнмайєра відкликали запрошення, він уже покаявся [у зв'язках з росією] — чого я взагалі не став би робити на його місці. Попри це йому вказали на його місце. Це призводить до того, що німецькі чиновники дружелюбно посміхаються, але за зачиненими дверима не так намагаються допомогти Україні, як це робили б без образ».
Нагадаємо, через дипломатичний скандал зі Штайнмайєром від поїздки до Києва відмовився і Шольц. Український посол Мельник у відповідь назвав Шольца «ображеною ліверною ковбасою» — фраза, на жаль, для Шольца прижилася. Наприклад, її використовує у своєму телеграмі Дмитро Медведєв.
Фактор гострої мови Мельника для українсько-німецьких відносин складно оцінити однозначно. Ясно тільки, що він займає в німецькій політиці унікальне місце, яке не займає жодного з інших іноземних дипломатів, каже політолог Юсупов:
«Я запитував людей, які розбираються в національних медіа країн, які підтримують Україну, наприклад, Франції, Великобританії та Канади. Так от у цих країнах взагалі ніхто не знає ім'я посла України. А в Німеччині прізвище Мельник у топовій частині списку впізнаваності політичних постатей. Цього треба ще досягти! Це нове професійне кредо – посли-інфлюенсери».
Про складнощі роботи з Олександром Мельником розповідає і Ральф Тіле:
«Я б сказав Мельнику (я зустрічався з ним, він цілком доброзичливий чоловік, який часом поводиться нестерпно), що менше публічності принесло б більше ефекту. Серед німецького бізнесу та промисловості дуже багато людей, які щиро хочуть допомогти Україні, і маленька група професіоналів при посольстві, яка могла б налагодити контакти та прискорити процеси, добилася б від німецької бюрократії набагато більшого. Однак він поводиться так, що люди уникають говорити те, що думають, у його присутності».
Із цим погоджується і політолог Юсупов. За його словами, практика Мельника викладати в Twitter особисті повідомлення інших політиків призвела до того, що його набагато рідше звуть на «закриті формати», ніж на початку війни.
Але політолог Дмитро Стратієвський радить не перебільшувати фактору Мельника. «Мельник на ці події має мінімальний вплив. Все, що відбувається, здебільшого відбувається не через посла. Існують прямі канали комунікації, вони давно налагоджені, а після початку війни стали інтенсивнішими», — каже він.
У будь-якому разі Мельник карає німецьких політиків за деяку зарозумілість, яка, за спостереженнями того ж таки Стратієвського, була властива в їхній комунікації з українськими колегами. Нехай німці й стали набагато обережнішими — і, мабуть, менш відвертими — у публічних заявах про Україну, поваги в їхніх словах побільшало.
Українські солдати вже вивчають, як користуватися «гепардами» — у Німеччині
По-німецьки повільно, але загалом ефективно рухаються інші процеси. Українські солдати вже зараз освоюють у Німеччині «гепарди» та «панцер-гаубиці». А кілька днів тому Україні було обіцяно ракетні комплекси Iris-T SLM — дуже сучасну та ефективну зброю, яка була випробувана менш ніж десять років тому і призначена для боротьби з російською авіацією. Тобто сатирики з Postilion, написавши про постачання німецьких солом'яних лякайл, справді вгадали, що Німеччина планує допомогти Україні боротися з повітряними цілями.
Про те, що в Німеччині стежать за бойовими діями і намагаються допомогти чимось, що знадобиться, свідчать і заявлені поставки радіолокаційних станцій Cobra. Вони, як вважає бундесвер, найкраще у світі визначають координати ворожої артилерії — а у нинішній війні саме артилерія відіграє вирішальну роль.
Проте всі ці потрібні речі зі мізерних запасів бундесверу спочатку мають пройти через жорна німецької бюрократії та складної українсько-німецької комунікації. Сторони не дуже довіряють одна одній: Україна підозрює, що Німеччина не втратила таємних симпатій до росії, а Берлін не хоче, щоб Київ надто захоплювався війною (Україна має лише «вистояти») та турбується, що гусениці німецьких «леопардів» в'їдуть на російську землю.
Враховуючи, що Німеччина, як і раніше, залежить від російського газу, Берлін вважає, що робить максимум з того, що може собі дозволити. Зрештою, якщо Німеччина затягуватиме постачання зброї, то у відповідь отримає хіба що ще один різкий твіт Мельника. А якщо перестарається, то кремль може зруйнувати німецьку економіку, перекривши газ, або взагалі оголосить Німеччину стороною конфлікту з непередбачуваними наслідками (а скільки надійної армії у Німеччини просто немає). Німеччина вважає, що йде у цій ситуації на жертви, але їх не цінують. Вся проблема — у перспективі, підсумовує Ральф Тіле:
«Я пам'ятаю, коли розвалився Варшавський договір , я в делегації НАТО відвідував східноєвропейські країни, які пережили російську окупацію. Вони дивилися на росію через призму пристрасті та люті, а ми намагалися їх заспокоїти та перевести емоції на раціональний рівень. Те саме я бачу зараз в Україні. Їхні вимоги дуже емоційні (я сам вимагав би все, до чого міг би дотягнутися, якби я був українцем), але з об'єктивного погляду надмірні, і в їх основі немає серйозного розуміння ситуації. Німеччина ж має власну національну відповідальність і власну перспективу».
росія почала своє вторгнення в Україну у квітні 2014 з Донецької та Луганської областей з Кримом, 24 лютого 2022 воно стало повномасштабним.
